Сьогодні ти для мене грав
Мелодію сумну на фортеп’яно.
І тихо-тихо скоса поглядав,
Твій погляд синій і такий бажаний.

Мелодія навіяла слова,
Слова тихенькі і такі тривожні.
Ти їх боявсь озвучить, ти мовчав,
Сказати вслух таке просто не можна.

Ти гладив пальці клавіш, і вони
Теплом твоїх долонь щиро звучали.
Моя долонька теж була сумна,
Над клавішами бігать як? Не знала.

Ми говорили мовчки, лиш мотив,
Тієї пісні, що співали ноти,
Ятрив серденько й в душу колотив,
Й тебе питав: для мене є ти? Хто ти?

Ти в мої очі з подивом дививсь,
Мені здавалось, я в твоїх тонула…
А винний в тому цей простий мотив,
Ти грав його мені, я не забула.

Де ті слова? Де клавіші сумні?
І де тепер оте фортепіано?
І де мелодія ота сумна звучить?
Де ходиш ти? Чи від кохання п’яний?